У ніч з 16 на 17 грудня 1946 року поблизу села Яструбичі на Радехівщині війська МДБ оточили криївку, де переховувалися високопоставлені діячі УПА. Серед них був майор Василь Левкович, відомий під псевдонімом «Вороний», командир Військового округу «Буг» та кавалер Золотого Хреста Бойової заслуги. Разом із ним у підземному укритті перебували Яків Притулка та Пилип Цар, які відстрілювалися до останнього, тоді як Левкович, втративши свідомість, не встиг втекти і був захоплений живим.

Інші учасники оточення загинули: Пилип Цар застрелив себе, а Яків Притулка підірвався гранатою, щоб не потрапити в полон. Слідство щодо Василя Левковича тривало понад рік, після чого його засудили до 25 років таборів. Перебуваючи на засланні у Воркуті, він познайомився з майбутньою дружиною Ярославою, яка також відбувала термін за підтримку УПА. Вони одружилися в таборі, де згодом народилися їхні діти — син Роман і донька Дарія.

Після звільнення Левкович відмовився брати радянський паспорт, наполягаючи на визнанні його військовополоненим, а не злочинцем. Без документів і трудового стажу він був змушений працювати на шахтах до 72 років. Лише у березні 2008 року, на сесії Львівської обласної ради, йому вручили Золотий Хрест Бойової заслуги УПА ІІ класу, який він отримав ще у 1946 році, але не міг отримати через конспірацію.

Варто зазначити, що цією відзнакою за всю історію було нагороджено лише 72 особи. Хоча Левкович вижив, у грудні 1946 року йому посмертно присвоїли звання полковника, вважаючи, що він загинув у сутичці з НКВС. Таким чином, він став останнім полковником УПА, який дожив до незалежності України.

Василь Левкович помер 13 грудня 2012 року на 93-му році життя. Поховали героя на Личаківському цвинтарі у Львові, де труну опускали під звуки Гімну України. Попри суворі життєві випробування, він залишався скромною людиною, яка любила вареники і вимагала чесності від оточуючих.